Ми так жили немов співали джаз... - Мертвий Півень Übersetzung ins Russische

Ми так жили немов співали джаз...

Це – спроба написати вірш про нас,
про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі –
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах...
Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,
де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).
Туди, де всюди відбувався сон –
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні – п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,– але рушала гори!.
Отак ми йшли, немов сліпі у море,–
і ти, і я, і всі навколо нас...

Мы жили так, словно джаз играли...

Это – попытка написать стих о нас,
о нашем пире, молодом, хмельном.
Какое вино, какой дурман винной
вливал в юные глотки щедрый час!
Мы жили так, словно джаз играли.
Хотя не джаз, а камерные концерты
срывали нас, и мы шли по снегам
на гору, где леса росли и птица
кричала что-то тайное, открыто,
и от любви можно было умереть.
Кто шёл за нами по следам забытым?
Но я забыл, наверное, о главном:
шёл год новый, всё было в январе.
В домах дремали вялые, анемичные
гуляки, что напились до непри-
личия. А ты жгла меня,
вся разная, не та. Ещё с той ночи –
твои две руки на моих плечах
я помнил, и что-то тёмное в глазах.
Но кто, скажи, поверит в эти очи?
Я подбирал ключи, слова пророчил,
хотя к утру мой стих совсем зачах...
Как тяжело спускаться на равнину,
скатиться по скользкой ледяной корке,
спуститься, как спустился я, на брюхе
в ту улочку, что выгибала спину
под маской-личиной козлиной бороды,
где пьяницы, трамваи и святые,
где, всё равно бессонная, как радар,
нацеленная на сны, таилась измена,
а тощий, библейский виноградарь
на воротах был пьян, как гостеприимный хозяин.
А из приёмников хрипел рождественский дар
(хотя его и заглушала эстрада).
Туда, где всюду царствовал дурной сон –
тяжёлый, похмельный, посленовогодний,
туда, где каждый пьяный был встречным,
а все встречные – пьяны. В унисон
мы пели, позабыв про всякий фасон.
Хоть мы и были словно странствующие актёры,
и с нами был наш Игорь, он играл, как ас.
Какая-то наивная вера в Парнас,
а может, в Прованс, – но двигала горы!.
Так мы брели, как будто в море – слепые,–
и ты, и я, и все вокруг, вокруг нас...