Paroles et traduction Mertvyj Piven - Ми помрем не в Парижі

Ми помрем не в Парижі

Забуваються лінії, запахи, барви і звуки
Слабне зір, гасне слух і минається радість проста
За своєю душею простягнеш обличчя і руки
Але високо і недосяжно вона відліта

Залишається тільки вокзал на останнім пероні
Сіра піна розлуки клубочиться пухне і - от
Вже вона роз'їдає мої беззахисні долоні
І огидним солодким теплом наповзає на рот
Залишилась любов, але краще б її не було

В провінційній постелі я плакала доки стомилась
І бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна
Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
Затихала, стихала банальна вокзальна весна

Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю
В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми
І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю
Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

Надто гірко ми плакали і ображали природу
Надто сильно любили коханців соромлячи тим
Надто вірші писали поетів зневаживши зроду
Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

Мы умрем не в Париже

Забываются линии, запахи, краски и звуки,
Слабеет зрение, гаснет слух и проходит простая радость.
За своей душой ты протянешь лицо и руки,
Но высоко и недосягаемо она улетает.

Остается только вокзал на последнем перроне,
Серая пена разлуки клубится, пухнет и - вот
Уже она разъедает мои беззащитные ладони
И тошнотворным сладким теплом наползает на рот.
Осталась любовь, но лучше б ее не было.

В провинциальной постели я плакала, пока не устала,
И тошнотворно-румяный сиреневый цвет заглядывал в окно.
Поезд ровно шел, и влюбленные вяло смотрели,
Как под твоим телом задыхалась полка грязная.
Утихала, стихала банальная вокзальная весна.

Мы умрем не в Париже, теперь я точно это знаю,
В провинциальной постели, что потом кишит и слезами,
И твоего коньяка тебе не подаст никто, я знаю,
Ничьим поцелуем не будем утешены мы.
Под мостом Мирабо не разойдутся круги тьмы.

Слишком горько мы плакали и обижали природу,
Слишком сильно любили любовников, стыдя этим,
Слишком стихи писали, поэтов презрев породу,
Нам они не позволят умереть в Париже, и воду
Под мостом Мирабо окружат конвоем густым.