Paroles et traduction Мертвий Півень - Я помру від застуди

Я помру від застуди

Я помру від застуди. Наш лазарет
Перебазують кудись на південь
І фронт котитиметься вперед,
І саме почнеться квітень.
І розсипатиметься пустота
Між свіжого шрифту воєнних звісток,
Мов цукор, спакований на свята
Руками київських гімназисток.
У флягах чорнітиме домашнє вино,
І тільки сестра із темного мороку
Подивиться холодно за вікно,
Знайшовши під подушкою рештки морфію.
І повернувшись їй услід,
Я скажу: "Знаєш, сестричко,
Все одно нікому крім нас не болить
Від наших з тобою шкідливих звичок.
Бо все, сестричко, що є між нас,
І чого між нами, сестричко, не має,
Немає імен і не має назв,
Взагалі нічого не має.
Просто збиваючись у цьому диму,
Серце, з яким я живу роками,
Не зупинилось лише тому,
Що по ньому били весь час кулаками".
Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
Душі, зіпсовані марафетом,
До палати зайде червоний хрест
На чолі з моїм президентом.
І лікар, сховавши папери в стіл,
Про щось говоритиме не до речі,
І густо лежатиме окопний пил
На сірому президентському френчі.
Коли ж, виходячи, ніби зі сну,
Й дивлячись в небо - тепле й зелене,
Перш ніж знову піти на свою війну,
Він повернеться раптом до мене.
І забувши нараз, що іти пора -
"Невже той самий?" - спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
Ствердно кивне головою!

Я умру от простуды

Я умру от простуды. Наш лазарет
Перебазируют куда-то на юг,
И фронт покатится вперёд,
И как раз начнётся апрель.
И рассыплется пустота
Меж свежего шрифта военных сводок,
Как сахар, упакованный на праздники
Руками киевских гимназисток.
В флягах чернеть будет домашнее вино,
И только сестра из тёмного мрака
Посмотрит холодно в окно,
Найдя под подушкой остатки морфия.
И повернувшись к ней вслед,
Я скажу: "Знаешь, сестричка,
Всё равно никому, кроме нас, не больно
От наших с тобой вредных привычек.
Ведь всё, сестричка, что есть между нами,
И чего между нами, сестричка, нет,
Не имеет имён и не имеет названий,
Вообще ничего не имеет.
Просто сбиваясь в этом дыму,
Сердце, с которым я живу годами,
Не остановилось лишь потому,
Что по нему били всё время кулаками".
А как-то, летом, вгоняя в стресс
Души, испорченные пьянством,
В палату войдёт Красный Крест
Во главе с моим президентом.
И врач, спрятав бумаги в стол,
О чём-то говорить будет невпопад,
И густо лежать будет окопная пыль
На сером президентском френче.
Когда же, выходя, словно из сна,
И глядя в небо - тёплое и зелёное,
Прежде чем снова уйти на свою войну,
Он обернётся вдруг ко мне.
И забыв на миг, что идти пора -
"Неужели тот самый?" - спросит у конвоя.
И врач растеряется, а сестра
Утвердительно кивнёт головой!