Paroles et traduction Tartak feat. Катя Chilly - Понад хмарами...

Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються.
Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються.
Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами.
Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами.
Ти знаєш, як я за тобою сумую.
Я не знаходжу собі місця –
Вибігаю з дому, цілу ніч мандрую вулицями міста.
Самотнього, як я, самотнього, як ти міста. Що поєднало мене з тобою,
міста, що розлучило тебе зі мною.
Я хотів би запитати – навіщо?
Та замість відповіді тільки вітер свище...
Десь там – у безлюдних провулках, де лиш бродячі пси блукають,
Шукаючи притулку, шукаючи поживи.
В них в очах давно нічого не жевріє,
У них нема надії, їм залишається безбарвна безнадія.
Їх нічого вже не гріє...
Однак я знаю – на цих порожніх вулицях нічого не шукаю.
Просто втікаю сам від себе.
В своїй уяві знову йду до тебе,
Тому що хочу поєднати дві розірвані частини.
Одного цілого –
Ніжного та сильного, чорного та білого.
Можливо, я смішний,
Можливо, я занадто романтичний,
Такий однаково знайомий та однаково незвичний.
Все просто – у моїй душі горить багаття!
Але я хочу помовчати...
Тепер ти маєш щось казати, Катя!
Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються.
Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються.
Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами.
Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами.
А незабаром вийде сонце – я йому зрадію!
Тому що кожний новий день дає мені нову надію
На те, що ти прийдеш, приїдеш, прилетиш...
Та поки що не можу зрозуміти я – куди ж?...
Куди мені себе подіти доти,
Коли відчую на устах своїх солодкий дотик?
Коли втоплюся в сяйві темно-карої безодні?
Коли це буде? Завтра? Чи, можливо, вже сьогодні?
Коли мене в свої обійми забереш ти –
Мене всього, без залишку, без решти?
Коли дозволиш запірнути в чорні хвилі,
Своє тепло розлити у твоєму тілі?...
А час іде... І скільки кроків ще мені зробити треба,
Щоб ніч минула, зникла самота
І я таки дійшов до тебе?
Здогадуюсь, що там тобі без мене аж нічим не краще!
Можливо, трошки легше...
Можливо, значно важче...
Ти потерпи... Я потерплю –
Недовго вже чекати!
Але я знову замовкаю...
Тепер ти, Катя, маєш щось казати!
Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються.
Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються.
Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами.
Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами.

Понад хмарами зорі парами рассыпаются, рассыпаются.
Более росами ивы с лозами колышутся, колышутся.
Луна светится-свет сыплется бриллиантами, бриллиантами.
Ветер дуется, парни журятся за девчонками, за девчонками.
Ты знаешь, как я по тебе скучаю.
Я не нахожу себе места –
Выбегаю из дома, целую ночь странствую по улицам города.
Одинокого, как я, одинокого, как ты города. Что соединило меня с тобой,
города, что разлучило тебя со мной.
Я хотел бы спросить-зачем?
Но вместо ответа только ветер свищет...
Где – то там-в безлюдных переулках, где лишь бродячие псы бродят,
Ища убежища, ища поживы.
У них в глазах давно ничего не теплится,
У них нет надежды, им остается бесцветная безнадежность.
Их ничего уже не греет...
Однако я знаю – на этих пустых улицах ничего не ищу.
Просто убегаю сам от себя.
В своем воображении снова иду к тебе,
Потому что хочу совместить две разорванные части.
Одного целого –
Нежного и сильного, черного и белого.
Возможно, я смешной,
Возможно, я слишком романтичен,
Такой одинаково знакомый и одинаково необычный.
Все просто – в моей душе горит костер!
Но я хочу помолчать...
Теперь ты должен что-то говорить, Катя!
Понад хмарами зорі парами рассыпаются, рассыпаются.
Более росами ивы с лозами колышутся, колышутся.
Луна светится-свет сыплется бриллиантами, бриллиантами.
Ветер дуется, парни журятся за девчонками, за девчонками.
А вскоре выйдет солнце-я ему обрадуюсь!
Потому что каждый новый день дает мне новую надежду
На то, что ты придешь, приедешь, прилетишь...
Но пока не могу понять я-куда же?...
Куда мне себя деть до тех пор,
Когда почувствую на устах своих сладостное прикосновение?
Когда топиться в сиянии темно-карей бездне?
Когда это будет? Завтра? Или, может быть, уже сегодня?
Когда меня в свои объятия заберешь ты –
Меня всего, без остатка, без остального?
Когда позволишь завернуть в черные волны,
Свое тепло разлить в твоем теле?...
А время идет... И сколько шагов еще мне сделать надо,
Чтобы ночь прошла, исчезло уединение
И я таки дошел до тебя?
Догадываюсь, что там тебе без меня ничем не лучше!
Возможно, немножко легче...
Возможно, значительно труднее...
Ты потерпи... Я потерплю –
Недолго уже ждать!
Но я снова умолкаю...
Теперь ты, Катя, должен что-то говорить!
Понад хмарами зорі парами рассыпаются, рассыпаются.
Более росами ивы с лозами колышутся, колышутся.
Луна светится-свет сыплется бриллиантами, бриллиантами.
Ветер дуется, парни журятся за девчонками, за девчонками.