Paroles et traduction Tartak feat. Катя Chilly - Понад хмарами...

Понад хмарами...

Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються.
Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються.
Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами.
Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами.
Ти знаєш, як я за тобою сумую.
Я не знаходжу собі місця –
Вибігаю з дому, цілу ніч мандрую вулицями міста.
Самотнього, як я, самотнього, як ти міста. Що поєднало мене з тобою,
міста, що розлучило тебе зі мною.
Я хотів би запитати – навіщо?
Та замість відповіді тільки вітер свище...
Десь там – у безлюдних провулках, де лиш бродячі пси блукають,
Шукаючи притулку, шукаючи поживи.
В них в очах давно нічого не жевріє,
У них нема надії, їм залишається безбарвна безнадія.
Їх нічого вже не гріє...
Однак я знаю – на цих порожніх вулицях нічого не шукаю.
Просто втікаю сам від себе.
В своїй уяві знову йду до тебе,
Тому що хочу поєднати дві розірвані частини.
Одного цілого –
Ніжного та сильного, чорного та білого.
Можливо, я смішний,
Можливо, я занадто романтичний,
Такий однаково знайомий та однаково незвичний.
Все просто – у моїй душі горить багаття!
Але я хочу помовчати...
Тепер ти маєш щось казати, Катя!
Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються.
Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються.
Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами.
Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами.
А незабаром вийде сонце – я йому зрадію!
Тому що кожний новий день дає мені нову надію
На те, що ти прийдеш, приїдеш, прилетиш...
Та поки що не можу зрозуміти я – куди ж?...
Куди мені себе подіти доти,
Коли відчую на устах своїх солодкий дотик?
Коли втоплюся в сяйві темно-карої безодні?
Коли це буде? Завтра? Чи, можливо, вже сьогодні?
Коли мене в свої обійми забереш ти –
Мене всього, без залишку, без решти?
Коли дозволиш запірнути в чорні хвилі,
Своє тепло розлити у твоєму тілі?...
А час іде... І скільки кроків ще мені зробити треба,
Щоб ніч минула, зникла самота
І я таки дійшов до тебе?
Здогадуюсь, що там тобі без мене аж нічим не краще!
Можливо, трошки легше...
Можливо, значно важче...
Ти потерпи... Я потерплю –
Недовго вже чекати!
Але я знову замовкаю...
Тепер ти, Катя, маєш щось казати!
Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються.
Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються.
Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами.
Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами.

Над облаками...

Над облаками звёзды парами рассыпаются, рассыпаются.
Над росами вербы с лозами колышутся, колышутся.
Луна светится – свет сыплется бриллиантами, бриллиантами.
Ветер дует, парни грустят по девушкам, по девушкам.
Ты знаешь, как я по тебе скучаю.
Я не нахожу себе места –
Выбегаю из дома, всю ночь брожу по улицам города.
Одинокого, как я, одинокого, как ты, города. Что связало меня с тобой,
города, что разлучило тебя со мной.
Я хотел бы спросить – зачем?
Но вместо ответа только ветер свистит...
Где-то там – в безлюдных переулках, где лишь бродячие псы бродят,
Ища убежища, ища пропитания.
В их глазах давно ничего не теплится,
У них нет надежды, им остаётся бесцветная безнадёжность.
Их ничего уже не греет...
Однако я знаю – на этих пустых улицах ничего не ищу.
Просто убегаю сам от себя.
В своём воображении снова иду к тебе,
Потому что хочу соединить две разорванные части.
Одного целого –
Нежного и сильного, чёрного и белого.
Возможно, я смешной,
Возможно, я слишком романтичный,
Такой одинаково знакомый и одинаково непривычный.
Всё просто – в моей душе горит костёр!
Но я хочу помолчать...
Теперь ты должна что-то сказать, Катя!
Над облаками звёзды парами рассыпаются, рассыпаются.
Над росами вербы с лозами колышутся, колышутся.
Луна светится – свет сыплется бриллиантами, бриллиантами.
Ветер дует, парни грустят по девушкам, по девушкам.
А скоро выйдет солнце – я ему обрадуюсь!
Потому что каждый новый день даёт мне новую надежду
На то, что ты придёшь, приедешь, прилетишь...
Но пока не могу понять я – куда же?...
Куда мне себя деть до тех пор,
Когда почувствую на своих губах сладкое прикосновение?
Когда утону в сиянии темно-карих глаз?
Когда это будет? Завтра? Или, может быть, уже сегодня?
Когда ты меня в свои объятия заберёшь –
Меня всего, без остатка, без остатка?
Когда позволишь нырнуть в чёрные волны,
Своё тепло излить в твоём теле?...
А время идёт... И сколько шагов ещё мне нужно сделать,
Чтобы ночь прошла, исчезло одиночество
И я всё-таки дошёл до тебя?
Догадываюсь, что там тебе без меня совсем не лучше!
Возможно, немного легче...
Возможно, значительно тяжелее...
Ты потерпи... Я потерплю –
Недолго уже ждать!
Но я снова замолкаю...
Теперь ты, Катя, должна что-то сказать!
Над облаками звёзды парами рассыпаются, рассыпаются.
Над росами вербы с лозами колышутся, колышутся.
Луна светится – свет сыплется бриллиантами, бриллиантами.
Ветер дует, парни грустят по девушкам, по девушкам.