Ми так жили немов співали джаз... - Мертвий Півень перевод на немецкий

Ми так жили немов співали джаз...

Це – спроба написати вірш про нас,
про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі –
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах...
Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,
де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).
Туди, де всюди відбувався сон –
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні – п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,– але рушала гори!.
Отак ми йшли, немов сліпі у море,–
і ти, і я, і всі навколо нас...

Wir lebten so, als würden wir Jazz singen...

Dies ist ein Versuch, ein Gedicht über uns zu schreiben,
über unser Festmahl, jung und berauscht.
Welchen Wein, welche berauschende Täuschung
goss die großzügige Zeit in unsere jungen Kehlen!
Wir lebten so, als würden wir Jazz singen.
Obwohl es nicht Jazz war, sondern Kammerkonzerte,
die uns mitrissen, und wir gingen im Schnee
auf den Berg, wo Wälder wuchsen und ein Vogel
von etwas Geheimem und Offenbarem sang,
und man vor Liebe hätte sterben können.
Ob uns jemand auf diesen Spuren folgte?
Aber ich habe wohl das Wichtigste vergessen:
Es war Neujahr, es geschah im Januar.
In den Gebäuden schliefen träge und blutarme
Zecher, die sich bis zur Un-
anständigkeit betrunken hatten. Und du hast mich gequält,
jedes Mal anders, nicht dieselbe. Noch von der Nacht –
diese zwei Hände auf meinen Schultern
erinnerte ich, und etwas Dunkles in deinen Augen.
Aber welcher Idiot glaubt schon an Augen?
Ich suchte nach Schlüsseln, prophetischen Worten,
obwohl mein Dichter am Morgen verstummte...
Wie schwer ist es, ins Flachland zurückzukehren,
auf dem glatten Eis herunterzurutschen,
oder wie ich, auf dem Bauch zu rutschen
in jene Gasse, die ihren Rücken krümmte,
unter den Ziegenbart des Maskarons,
wo Betrunkene, Straßenbahnen und Heilige waren,
wo, immer noch wachsam wie ein Radar,
auf Träume gerichtet, der Verrat lauerte,
und der ausgemergelte biblische Winzer
an den Toren gekreuzigt wurde, mein Herr.
Und aus den Radios zischte die Weihnachtsgabe
(obwohl sie vom Schlager verhunzt wurde).
Dorthin, wo überall Schlaf herrschte –
schwer, verkatert, nach Neujahr,
dorthin, wo jeder Betrunkene ein Entgegenkommender war,
und alle Entgegenkommenden betrunken. Im Einklang
sangen wir, ohne auf Stil zu achten.
Obwohl wir wie Wanderschauspieler waren,
und wir hatten Igor, er blies wie ein Ass.
Ein naiver Glaube an den Parnass,
oder an die Provence, – aber er versetzte Berge!
So gingen wir, wie Blinde ins Meer,–
du und ich, und alle um uns herum...