Текст и перевод песни Mertvyj Piven - Ми так жили немов співали джаз...

Ми так жили немов співали джаз...

Це – спроба написати вірш про нас,
про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі –
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах...
Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,
де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).
Туди, де всюди відбувався сон –
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні – п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,– але рушала гори!.
Отак ми йшли, немов сліпі у море,–
і ти, і я, і всі навколо нас...

We Lived as if We Sang Jazz...

This is an attempt to write a poem about us,
about our feast, young and drunk.
What wine, what intoxicating delusion
did generous time pour into young throats!
We lived as if we sang jazz.
Though not jazz, but chamber concerts
swept us away, and we walked in the snow
up the mountain, where forests grew and a bird
cried about something secret and candid,
and one could die from love.
Did anyone follow in our footsteps?
But I've forgotten, perhaps, the main thing:
it was the new year, it happened in January.
In the buildings slept languid and anemic
revelers who had drunk themselves to in-
decency. And you burned me,
different each time, not the same. Since the night –
those two hands on my shoulders
I remembered, and something dark in your eyes.
But what kind of idiot would believe in eyes?
I picked up keys, prophetic words,
though by morning my poet withered...
How hard it is to return to the plain,
to roll down the smooth ice,
or to slide, as I did, on my stomach
into that little street that arched its back,
under the mascaron's goatee,
where drunkards, trams, and saints,
where, sleepless like radar,
aimed at dreams, betrayal lurked,
and the emaciated biblical winegrower
was crucified on the gates, the master.
And from the radios hissed the Christmas gift
(though pop music jingled it).
There, where everywhere a dream took place –
heavy, hungover, post-New Year's,
there, where every drunkard was oncoming,
and all oncoming – drunk. In unison
we sang, forgetting about fashion.
Though we were like traveling actors,
and we had Igor, he trumpeted like an ace.
Some naive faith in Parnassus,
or in Provence – but it moved mountains!.
So we walked, like the blind into the sea –
you, and I, and everyone around us...