Текст и перевод песни Таисия Повалий - Пiсня про матiр

Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.

– Куди ж це ви, мамо?! – сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.
– Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

– Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

– Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою – злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", – і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

Посеяла людям лета свои, літечка житом,
Прибрала планету, послала тропам спорыша.
Научила детей, как на свете по совести жить,
Вздохнула полегко-и тихо ушла за черту.

- Куда же это вы, мама?! – испуганно бросились дети.
- Куда же вы, бабушка? - внуки бегут к воротам.
– Та я ж недалечко... где солнце ложится покоиться.
Пора мне, дети... А вы уж без меня растите.

- Да как же без вас мы?... Да что вы намыслили, мама?
– А хто нас, бабусю, у сон поведет по сказкам?
– А я вам оставляю все радуги с журавлями,
И срібло на травах, і золото на колосках.

- Не надо нам радуг, не надо нам серебра и злата,
Лишь бы только вы нас ждали всегда край ворот.
Но мы же переделаем всю вашу вечную работу, –
Оставайтесь, мамочка. Навеки оставайтесь. Не уходите!

Она улыбнулась, красивая и седая, как судьба,
Взмахнула рукой-взлетели в высь полотенца.
"Оставайтесь счастливы", - и стала задумчивым полем
На целую планету, на все поколения и века.