Текст и перевод песни Mertvyj Piven - Ми помрем не в Парижі

Ми помрем не в Парижі

Забуваються лінії, запахи, барви і звуки
Слабне зір, гасне слух і минається радість проста
За своєю душею простягнеш обличчя і руки
Але високо і недосяжно вона відліта

Залишається тільки вокзал на останнім пероні
Сіра піна розлуки клубочиться пухне і - от
Вже вона роз'їдає мої беззахисні долоні
І огидним солодким теплом наповзає на рот
Залишилась любов, але краще б її не було

В провінційній постелі я плакала доки стомилась
І бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна
Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
Затихала, стихала банальна вокзальна весна

Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю
В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми
І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю
Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

Надто гірко ми плакали і ображали природу
Надто сильно любили коханців соромлячи тим
Надто вірші писали поетів зневаживши зроду
Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

We Won't Die in Paris

Lines, scents, colors, and sounds are fading away,
Sight weakens, hearing fades, and simple joy passes by.
You reach out your face and hands for your soul,
But it flies away, high and unattainable.

Only the station remains, on the last platform,
The grey foam of parting churns, swells, and - there,
It already corrodes my defenseless palms,
And creeps onto my mouth with a disgusting sweet warmth.
Love remains, but it would be better if it weren't there.

In a provincial bed, I cried until I was exhausted,
And the disgustingly ruddy lilac peeked through the window.
The train moved steadily, and the lovers looked languidly
As the dirty bunk suffocated beneath your body.
The banal station spring faded and quieted down.

We won't die in Paris, now I know it for sure,
In a provincial bed, teeming with sweat and tears.
And no one, I know, will serve you your cognac,
We won't be comforted by anyone's kiss.
Circles of darkness won't disperse under the Pont Mirabeau.

We cried too bitterly and offended nature,
Loved our lovers too fiercely, shaming them thereby.
Wrote too many poems, scorning the poets' kin.
They won't allow us to die in Paris, and the water
Under the Pont Mirabeau will be encircled by a thick convoy.